Зорі в кишенях Загребельна Альона


НазваЗорі в кишенях Загребельна Альона
Дата конвертації28.03.2013
Розмір502 b.
ТипПрезентации


Зорі в кишенях...

  • Загребельна Альона


Єднаймося!

  • Єднаймося, браття! Одної ми крові!

  • Гуртуймося, сестри, тягнімось до волі!

  • Щоб спів солов’їний і далі лунав,

  • Народ України щоб горя не знав!

  • Спокійно щоб спали в землі отамани,

  • Щоб тільки з історії знать про кайдани,

  • І міць прославлять Української Нації,

  • І велич душі знищить всю деградацію!

  • Щоб слово Шевченка горіло вогнем

  • Й Архангел святий захищав нас мечем!

  • Щоб дітки здорові росли нам на втіху,

  • Щоб в кожному домі було вдосталь сміху!

  • Щоб кожен із нас до кінця патріотом

  • Стояв за Державу і кров’ю і потом!



Зорі в кишенях... (минулому присвячується)

  • Нам падали зорі в кишені, а ми так і не змогли зрозуміти, що це був – не сон. Про те, що це не сон нам восени завивав вітер, курликали відлітаючі на південь журавлі, і шурхотіло пожовкле листя. Про те, що це не сон, скрипів взимку під нашими ногами сніг, а мороз вимальовував ці слова інеєм нам на вікнах. Що це не сон – нам навесні кричали ті самі минулорічні журавлі, що вже поверталися з півдня, дзвеніли березневі струмки і перший березневий дощ. Про те, що це не сон, скиглив пасхальний церковний дзвін...

  • А потім все раптово змовкло: і дощ , і курликання, шурхіт і дзвін. Лиш гучно мовчала тиша. Було страшно, і ми знову не знали, що нам робити далі – плакати і тікати у протилежний один одному бік назустріч самотності, чи посміхатися і радіти нежданній волі і раптовому праву вибору... Це було надто складно для нас обох. Тому ми плакали, тікали кудись, сміялися, а потім все ж таки поверталися на край того світу – в яскраву сонячну кімнату з картиною Мадонни на стіні. Ми поверталися, щоб через деякий час нам знову гостро захотілося самотності; щоб знов стук годинника почав відмірювати кілометри годин в бентежних роздумах і надіях; і щоб одного вечора хтось із нас знову когось не дочекався... В ту мить і тиша змовкала!..

  • Все було надто складно... А потім щось пішло не так: збився ритм, і годинник почав відмірювати для нас із тобою час окремо. Зі стіни вже не всміхалася Мадонна. І лиш тоді ми з тобою зрозуміли, що це був – не сон! Та нічого вже не змінити – надто багато часу було втрачено.

  • ...Раптом захотілося зорів у кишені...



Клавесин

  • А клавесин розгублено мовчав

  • І з ним мовчала тиша сумовито,

  • Лиш біль терзав думки і голосно кричав,

  • І копирсався в серці діловито.

  • А клавесин зажурено мовчав...

  • Слова прощення загубились в небі

  • З ключем тремтячих сивих журавлів.

  • Лиш не нагадуй ти мені про себе,

  • Щоб біль невідболівший не болів,

  • Що ми з тобою розминулися у небі...

  • А клавесин знесилено мовчав,

  • Лиш скрипка вила якось сумовито,

  • І знову думку спогадом пронзав

  • Твій погляд відлюбивший і зітлілий.

  • А клавесин розгублено мовчав...



Пора спати… Вже ніч своїм чорним оком зазирає у вікно, і Казка, позіхаючи, розплющує свої очі. А Сонько Дрімко гойдає колиску, тихо наспівуючи: “Люлі-люлі”... І тіні рожевих птахів дитинства починають тріпотіти своїми крильми навколо Місяця. І поповзли по небу дивовижні ведмеді і почали вішати на хмари сріблясті зорі... А в саду на калині задрімав Соловейко, і Вітер, розгублено подивившись на нього, полетів спати у гніздо тітоньки Лелеки. А Котик Воркотун, взявши за руку Казку, повів її далеко за став співати зорям пісні.

  • Пора спати… Вже ніч своїм чорним оком зазирає у вікно, і Казка, позіхаючи, розплющує свої очі. А Сонько Дрімко гойдає колиску, тихо наспівуючи: “Люлі-люлі”... І тіні рожевих птахів дитинства починають тріпотіти своїми крильми навколо Місяця. І поповзли по небу дивовижні ведмеді і почали вішати на хмари сріблясті зорі... А в саду на калині задрімав Соловейко, і Вітер, розгублено подивившись на нього, полетів спати у гніздо тітоньки Лелеки. А Котик Воркотун, взявши за руку Казку, повів її далеко за став співати зорям пісні.

  • І стало тихо-тихо... Лиш біля колиски чутно ще сонне Сонькове: “Люлі-люлі...”.



На добраніч...

  • На добраніч, мій любий синку,

  • На добраніч, моє дитя!

  • Синьоокі квіти барвінку

  • Над колискою вітер гойда,

  • Ну, а сон вже торкає за чубчик

  • І шепоче: ходімо у сни!

  • Спи спокійно, маленький пустунчик,

  • У дитячій країні весни...

  • Хай насняться тобі кольорові

  • Мальовничі широкі лани,

  • Де казкові мости веселкові

  • Підіймаються з хвилі води.

  • А рожеві сполохані птахи

  • Різнобарвні розпустять хвости, -

  • Разом з ними навчишся літати

  • І за мрією в казку іти.

  • А гривасті усміхнені коні

  • Тебе вмить приведуть до зірок,

  • Там де Місяць катає на поні

  • Тих рожевих казкових пташок!

  • Колискову мурчить тобі котик:

  • Спи спокійно, моє дитя!

  • Сонько Дрімко лоскоче тебе вже за носик,

  • На добраніч, моє карооке дитя!..



***

  • А баранці блакитноокі небокраю чекають, -

  • Що ж їм скаже той поет,

  • Що може зірку кинуть у віршах до гаю

  • І словом дотягнутись до Комет...



Борьба

  • Опять в стране борьба за силу кланов,

  • За деньги и за место у руля.

  • Прошли века всех доблесных вассалов

  • И в Лету канули, забыв про якоря.

  • Не виден Кодекс Чести у «престола»,

  • Возле кормушки теснятся воры,

  • Тем толстым дядям вовсе не знакома

  • Хулая брань и бедственность молвы!

  • За тонировкой стёкол дорогого «мерса»

  • Не виден бедный сумрачный народ,

  • И отпечаток на лице от берца

  • Не возбранит тех дядь бездонный жадный рот!

  • Склоняет чашу на весах псевдо-Фемида:

  • Слепая тётя в сорону деньжат…

  • Ей не знакома бедность пилигрима,

  • И не видны глаза, о ПРАВДЕ что прошат.

  • И кутаясь за маской диоксина

  • Твердят о правде дяди, что смешно.

  • Не видно им за пузом и за дымом, -

  • Что ПРАВДА, руку протянув,

  • Стоит возле метро…



***

  • Багряніє на сході віків,

  • Купідон п’є вино в самоті,

  • І, мабуть, помаранч вже достиг.

  • Та все ж бідності платим тариф...



Спроба звернутися...



***

  • Обійнявшись зі сміхом, ридаю,

  • Це мабуть – самогубство моє.

  • Забуваю тебе, забуваю...

  • А пробачити сум не дає.

  • Впало долу намисто із мрії

  • І розбилось на сльози і жаль.

  • У вікно зазирають надії.

  • Але їх відганяє печаль...

  • Шалик ніжності топче тривога ,

  • Видирає шматками шовки.

  • Догризають вже пам’ять-небогу

  • У дрімучому лісі вовки.

  • А я в котрий раз знову ридаю,

  • Поминаючи серце своє.

  • Забуваю тебе й відпускаю,

  • Хоч пробачить душа не дає...



Моя Муза

  • А у моєї Музи очі сивого кольору. Замість волосся – райдуга, що зібрана в кольоровий пучок рожевою стрічкою. Сонячні зайчики, гойдаючись на ній, як на тарзанці, з розмаху пірнають прямо в ту райдугу, ніби у воду. А ще у моєї Музи – тендітні руки з довгими „фортепіанними” пальцями і стрункий стан. Навколо шиї у неї замість шалика згорнувся калачиком вітер. Намисто із мрій-намистинок ніколи не тьмяніє, навіть тоді, коли у Музи з’являється на вустах сумна посмішка, а в погляді читається ностальгія. Неважко здогадатися, що саме в цей момент щось, зрозуміле тільки їй одній, навіяло спогад про надто особисте, яке вона не розповідає нікому окрім мене. Не знаю, чим я виправдовую цю довіру, але мені стає дуже і дуже приємно від того.

  • На ній льняна вицвівша сорочка, яка зовсім не виглядає старомодно. На її рукавах плететься барвінок, відверто стискуючи в обіймах яскраву червону квітку, яка чи то від сорому, чи то від задоволення похилила свою голівку набік. І вже незрозуміло – чи вона відштовхує свого Барвінка насправді, чи просто для того аби він ще міцніше притиснув її до себе, щоби злитися потім у довгому квітучому поцілунку...

  • Голос у моєї Музи дзвінкий чистий, він ллється дзюрчанням струмків навесні, тьохкає солов”ями, дзвенить дзвониками конвалій, шепоче травами у лузі, шумить бурхливими річками, співає народними піснями, гримить першою довгожданною грозою, квилить чайкою в небі, цвірінькає пташеням у гнізді , стогне протяжливим свистком пароплава, відлунює морем у морській раковині, яку притуляєш до вуха, сміється золотою серпневою пшеницею на полях, курликає відлітаючими журавлями восени і плаче маминими сльозами. Цей голос наповнений радістю першого кохання, яскравістю відвертих снів, першим дотиком жаданих вуст, тремтінням душі перед незнанним, утомою недоспаної ночі, болем раптової розлуки і радістю повернення, щастям материнства і першим криком немовляти...

  • І от сиджу за столом і прислухаюся я до моєї Музи, до цих дивних звуків, до симфонії її голосу. І починаю потихеньку розуміти її. Поступово і у мене на папері починають захлинатися співом рими і слова. Дякувати Музі за натхнення, адже яку ж я отримую насолоду від написаного! Це – і щастя, і внутрішнє душевне спустошення; і в грудях відразу починає щось солодко нити!

  • Може ще не все так вдало в мене виходить як хотілося б, але іноді і самій не віриться, що я могла таке написати. Але щоб там не казала тітонька Критика, аби тільки не заздрила! Та з кожним написанням вірша чи твору я відчуваю як моя рука все впевненіше і міцніше тримає кулькову ручку; все яскравіше проступає в моїй уяві голос моєї найріднішої подруги, моєї Музи...



***

  • Полетіти б мені в небеса з журавлями,

  • Щоб поринуть хоч раз у безмежну блакить,

  • І, здіймаючи крила, літать над полями,

  • І вслухатись як вітер у лузі шумить.

  • Між землею і небом за обрій летіти,

  • Ясне сонце своїм затулити крилом,

  • І тоді як у горах заплаче трембіта –

  • Пролягти пеленою над сонним селом...

  • Заблукати б мені у широкому полі,

  • Заплести б у жита синьоокі річки

  • І гойдати пестливо самотні тополі,

  • І вітри одягти в різнобарвні стрічки!

  • Наздогнати б свою відлітаючу юність,

  • І молити її залишитись на мить,

  • І благати її так, щоб гори здригнулись,

  • Не тікати від мене у чисту блакить.

  • А на сході рожевим серпанком заграти

  • Й пробудити від сну сивокрилих пташок,

  • Та із ними у небі безмежнім літати.

  • І щоб поряд летів журавель-ватажок!..



Рыдают одинокие деревья…

  • Рыдают одинокие деревья,

  • Листву свою роняя для огня.

  • Давно прошло весны прикосновенье

  • И яркость красок летом мотылька.

  • В корсете снов моё воображенье

  • Танцует вальс с листвою в этот час,

  • Но это всё лишь мимолётное виденье,

  • Лишь вздох тоски, напомнивший о нас…

  • Я мыслями жонглирую устало,

  • На ринг сама с собою выхожу,

  • Вместе с деревьями и сердце б зарыдало,

  • Но я ему и слова не скажу.

  • Сниму с себя оковы безрассудства

  • И цепи легкомыслия и зла.

  • Я жизнь свою преподношу искусству,

  • Раз для любви она не подошла…



Цыгане

  • Порвались струной на захрипшей гитаре

  • Все чувства мои у большого костра,

  • Поют о любви и о боли цыгане,

  • И плачут от песен чужие сердца.

  • Танцуют цыгане всю ночь до рассвета

  • И песни свои до рассвета поют.

  • Но только коснётся ночи яркость света –

  • За старой кибиткой цыгане уйдут.

  • Погаснет костёр и захрипнет гитара,

  • Останется смятгой от танцев трава,

  • Уйдут за рассветом в прекрасные дали,

  • Чтоб там танцевать у большого костра.

  • Опять своей юбкой цыганка закроет

  • Последний луч солнца мелькнувший во тьме.

  • И вновь зарыдает гитара, застонет,

  • И с танцами ночь пролетит на траве.

  • Когда-то услышишь ты песню цыгана,

  • Увидишь огонь от большого костра.

  • Опять зарыдает, застонет гитара

  • Про ночь, что с цыганами вместе ушла...



  • Мені дуже подобається як „критикують” політиків. Може це дивно чи навіть жорстоко, та читаючи деякі статті під такими заголовками: „Ющенка надо поставить в угол”, „Украине нужен президент в рубашке за 20 грн.!”, моя душа радіє так, як не радіє в день видачі заробітної платні; ніби мова йде не про гаранта права, законів, порядку в державі, а про ворожу сусідку, яка вчора навмисне проїхала на своїй новенькій „Ауді” на швидкості 140 км/год повз тебе, та ще й по калюжі, та ще й тоді коли ти вранці чекаєш на зупинці маршрутний автобус „Богдан”! Але, перечитавши нові гарячі статті про політиків, злість випаровується, і ти раптом почуваєш себе на голову вище того „гаранта” держави, а також безмірно щасливою і вдоволеною тим, що наша „четверта” влада таки вміє влучно добирати слова усім цим „гарантам, підгарантам та їхнім асистентам асистентів підгарантів” по заслугам! Відразу спливає у пам’яті вислів журналіста Віталія Карпенка: „Кожному журналісту – по пістолету, кожному міліціонеру – по перу”. Бо ж хто-хто, а ми-то знаємо точно, кого

  • КАЗНИТИ НЕ МОЖНА ПОМИЛУВАТИ!



Про нас...

  • Нас уже більше немає... Відцвіли в нашому саду всі квіти любові, і вітер розвіяв їх зів’ялі пелюстки по світу. Коли ти раптом почав говорити прозою, я ще не знала, що це – КІНЕЦЬ. Але тиша вже плакала не про нас. А я продовжувала писати вірші для тебе і про тебе. ... Напевно, це було тому, що тоді була весна, і мені так хотілося жити, дихати на повні легені і невпинно підіймати свої, ще слабкі для далеких польотів, крила; на них ще не потьмяніли рожеві плями дитячої наївності. Пам’ятаєш це?

  • Мабуть, я виглядала тоді трішки безглуздо – нафарбована Леді Лялька, одягнена в яскраву червону блузку з глибоким декольте, чорні облягаючі штани, манікюр „а ля спокусниця”, а за плечима – цілий мішок дитячої наївності! Але мені тоді було так добре з нею. І з тобою. Я дуже хотіла, щоб ти навчив мене літати. Я навіть для цього пофарбувала свої крила в колір дорослого життя. Але раптом пішов дощ – і на них почали проявлятися рожеві плями дитинства, і ще виявилося, що ти сам не вмієш літати... Я тоді дивилася на тебе широко розплющеними очима, і чомусь ніяк не могла збагнути: чи правда це, чи ти просто не хотів вчити мене літати у парі?..

  • Всі мої вірші ти читав без особливого захоплення, хоч і знав, що вони присвячуються тобі. А я не могла зрозуміти, чому ти не відчуваєш всю красу і чарівність, яка ховається в пелюстках тої самотньої троянди в нашому саду, і всю легкість та звабливу откровенність дотику вітру до моїх рожевих крил?..

  • ...Той вечір запам’ятався мені, мабуть, назавжди. До цього ти вже не раз казав, що мені треба подорослішати. Але ж я була вже далеко не дитина! Ти тоді дивився на мене спустошеними очима, і я не могла втамувати жагу з твого погляду як раніше. І горбаті свічки в Храмі Нашої Любові задув твій безжалісний подих. А моя поранена повага до тебе, кульгаючи, сховалася в пір’ї моїх крил за плечима. А ти, навіть без роздумів, без єдиного натяку на жаль, почав рвати всю мою дитячу наївність на маленькі шматочки паперу! А я сиділа в кутку кімнати і поливала слізьми зів’ялі троянди, які ти ще вранці подарував. Ти не здогадаєшся, про що я тоді думала! В той момент я ще сама не могла зрозуміти, чому квіти зів’яли так швидко, – адже весь день вони стояли у вазі з водою. А потім виявилося, що троянди зів’яли від розлуки.

  • Тієї ночі після твоєї люті ми вийшли надвір. Небо було густо вкрите зорями і блідий місяць глянув на нас із сумом. Ти мовчав. В твоїй душі доплітали павутину злості потворні павуки ненависті. Я бачила це. Я відчувала це. І саме головне: я нічого не могла змінити. І небо прошепотіло: „вже час”. В цей момент ти дивився в бік саду. А я просто розправила свої крила і, взявши за руку вітер, полетіла з ним у небо. Подалі від тебе, від вбитої тобою наївності і отих зів’ялих, подарованих тобою, троянд...



П

  • Проза погляду панічно приховує паніку. Приз поетики – пам’ять простих поколінь. Присмеркові палітри пустують. Підкрадається пітьма. Продовжую писати. Прокруст помилявся. Просто посміхаюсь.

  • Прямо перед „підземкою” приземлилася паперова птаха. Приємно. Посмішка. Посеред парку пригод причаїлося підводне прядиво. Підтоплює присадибний палісад політику. Правда.

  • Приколотий плакат просить подати пляшку. Проза повсякдення. Природа пищить, піниться, пурхає повітрям, підстогнує пароплавом. Приємно.

  • Промайнула пора прискіпливості. Перебрані перебірки. Порепані пальці... П’яний пілігрим проспався – посуха. Повиганяти панство – повмирають. Поживемо парою. Пройде?Поніжитися поряд песеред поля – пристаркуватісь... Поскулюю.

  • Пам”ять пише пісні про пам”ять. Плачу.Пливуть поеми перед папером. Продовжую писати.

  • Параграф почуттів прочитаний. Посмертно. Пошук пригод припиняється – правило просте. Правда писати потрібно про пережите. Правнукам. Пробачать? Побачимо...

  • Пекельне полум”я пряде приступи поспіху. Перегорить. Пройде...

  • Прозвучав постріл... Правда... Пройде...



  • Над нами небо качает звезду,

  • Ветер качает ночь...

  • Меня никто уж не ждёт,

  • И я ухожу от всех прочь.

  • Луна колыбельную мне споёт,

  • Дождь станцует стриптиз.

  • Это мой последний сложеный пазл,

  • И я ухожу «на бис!»…



Велике спасибі за увагу!



Схожі:

Зорі в кишенях Загребельна Альона iconЗорі. Еволюція зір. Звичайні зорі
Сонце одна із зірок, причому середня за своїми розмірами і світністю. За своїми характеристиками зорі різноманітні. Розрізняють зорі:...
Зорі в кишенях Загребельна Альона iconЗірки у Всесвіті
Сонце одна із зірок, причому середня за своїми розмірами і світністю. За своїми характеристиками зорі різноманітні. Розрізняють зорі:...
Зорі в кишенях Загребельна Альона iconНаднова — це катастрофічна перебудова внутрішньої структури зорі. Наднова — це катастрофічна перебудова внутрішньої структури зорі
У V ст н. є. китайські хроніки зафіксували появу на небі зорі-гості, яка сяяла настільки яскраво, що її було видно навіть удень
Зорі в кишенях Загребельна Альона iconПідготувала учениця 8 класу Притула Альона

Зорі в кишенях Загребельна Альона icon2012 Підготувала учениця 8 класу Притула Альона

Зорі в кишенях Загребельна Альона iconВиконала: магістр 2р н Тпр банцер Альона Миколаївна Керівник: к т. н., доцент Віннов Олексій Сергійович
Удоcконалення технологiї поcолу рибної cировини з викориcтанням методу iн’єктування в умовах рибопереробного заводу «плеяди», київcької...
Зорі в кишенях Загребельна Альона iconСтаре місто Виконали: Лиманюк Олександра і Осецька Альона 7 – а клас
На Центральній площі Старого міста, біля Ратуші, розташована невелика споруда, то нагадує башту середньовічного замку. Ця башта чотирикутна....
Зорі в кишенях Загребельна Альона iconЛіманська Світлана Погоріла Яна Макаренко Альона План Формула повної ймовірності
...
Зорі в кишенях Загребельна Альона iconАстероїди
Сонячної системи. На небі вони схожі на зорі, тому їх назвали астероїдами, що в перкладі з давньогрецької означає «зореподібні»
Зорі в кишенях Загребельна Альона iconВиконала: студентка 4 курсу спец. Митна справа 342 групи Руснак Альона
Нато це міжурядова організація, політико-безпековий союз, об’єднаний спільною системою цінностей, до яких належать демократія, свобода,...

Додайте кнопку на своєму сайті:
dok.znaimo.com.ua


База даних захищена авторським правом ©dok.znaimo.com.ua 2013
звернутися до адміністрації
dok.znaimo.com.ua
Головна сторінка